Сам собі Мандрівник

Місцина, де знаходиться цей монастир, пройшла цікавий шлях від жвавого промислового центру до спокійного та умиротвореного притулку монахів та потужного інформаційного центру. Життя монахів то відроджувалося, то завмирало, але потужна енергетика Чернечої гори не дозволяла цьому місцю безлюдніти повністю – завжди знаходилися люди, котрі вкладали свою енергію в збереження та розвиток Унівського монастиря.

За легендою нинішній монастир відбудував та відродив ктитор Олександр Лагодовський, котрий, занедужавши на ноги, побачив уві сні Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Чудесно зцілившись, шляхтич дає обітницю відродити знищену обитель. В XVI ст розпочалося будівництво мурованої оборонної церкви над джерелом, а згодом - чотирьох наріжних веж та мурів.

Точна дата заснування монастиря не відома. Найдавніші згадки про нього датуються XIV століттям. А у 1549 році монастир спалили татари, після чого Богородиця і порекомендувала ктитору Лагодовському його відбудувати. А може то кмітливий ктитор, придумавши гарну байку, вирішив таким чином залучити більше народу та зібрати гроші на будівництво більш дорогих та надійніших кам’яних стін. В будь-якому разі монастир відбудували. Люди приходили до джерела, пили воду, мили в ній ноги, йшли до церкви і залишали якусь копійчину-другу. У нововідбудованому монастирі відкрилася досить пристойна, як на ті часи, школа, в якій вчилися навіть шляхтичі. З цієї школи вийшов також засновник Манявського скиту – Йов Княгицький.

Неспокійним для монастиря було XVII століття. На його початку монастир відбивав атаки ксьондзів, при чому, як в прямому, так і в переносному значенні. Знала Богородиця що рекомендувати сонному ктитору! Стіни витримали! В середині століття туди-сюди котилися хвилі українсько-польської війни, під час якої татари, що були у військах Хмельницького, не забували про себе. Після Хмельниччини до кінця століття протиборчі сторони зализували рани і монастир жив собі спокійним життям.

Нове відродження монастиря відбулося на початку XVIII століття. Монастир став греко-католицьким. В ті часи відбулася реставрація та перебудова церкви та монастиря, відновлено друкарню, у якій було видано понад 60 найменувань друкованої продукції. XVIII століття – доба найбільшого розквіту монастиря, в кінці якого Унівський монастир взагалі став митрополичою резиденцією, убезпечивши себе, таким чином, від закриття австрійською владою. В 20-х роках XIX століття ліквідували рови та вали, розібрали наріжні вежі при східних мурах, а на місці південної стіни постав величавий митрополичий палац.

Передостанній раз Унівський монастир діяв як монастир у першій половині ХХ століття. Митрополит Андрей Шептицький передав його ченцям Студійського Уставу і невдовзі надав статус Лаври. Кількість ченців швидко зростала, було створено самодостатнє господавство, діяв сиротинець, сформувалася величезна бібліотека. Все закінчила совіцька влада у 1947 році. Монастир закрили, а деякий час у його стінах знаходився концентраційний табір для духовенства, яке не визнало московське православіє. Така от іронія долі… будували стіни для кращого захисту православія – от воно себе і захистило!

Монахи – студити повернулися в Унівську лавру у 1991 році.

Чернеча гора, що знаходиться поряд з монастирем, теж цікавий об’єкт досліджень. Тут розкопали залишки стародавнього міста, келії-землянки ченців, а також залишки гутної та залізоробної «промисловості». Три великі печі, інструменти та залишки скла свідчать про високотехнологічне і унікальне на той час виробництво. Біля розваленої та досить великої плавильної печі-горна знайдено металеві взірці та зливки з характерним відбитком стінок конусоподібних горщиків. Вірогідно, що залізо виплавляли з болотної руди, яку добували поряд у прирічковій заболоченій долині річки Гнила Липа.

А вода з джерела продовжує текти……

село Унів, Львівської області. Координати: 49.722722, 24.594317.