Сам собі Мандрівник

Суперечки вчених про те, хто і коли створив один із об’єктів цього заповідника точаться уже понад 200 років. Деякі вважають, що зображення на камені були вирубані ще в дохрестиянський період Русі. Інші стверджують, що створені вони ще раніше, в дослов'янський період. Але в чому всі сходяться, що аналогічних наскельних зображень, ні за технікою, ні за сюжетом більше немає ніде в світі.

Всі пам’ятки комплексу „Буша” об’єднані спільною територією. Це 8 об’єктів – 4 пам’ятки археології від ІІІ тисячоліття до н.е. до ХІІ століття н.е., залишки фортеці та підземних ходів ХVІ-ХVІІ століть, що увійшла в історію як один з форпостів боротьби українського народу за незалежність, міська ратуша ХVІ століття (розташована на території приватної садиби), скельний храм V–ХVІ століть н.е. з унікальними художніми рельєфами, кладовище ХVІІІ-ХІХ століть. На території заповідника також розташований парк історичної скульптури, де щорічно проводяться міжнародні пленери скульпторів-каменотесів, та три музеї: археології, етнографії, оборни Буші.

Скельний монастир.

Найвідомішою пам’яткою Буші є залишки висіченого в скелі храму з унікальним художнім рельєфом. Відкрита пам’ятка в 1824 році місцевим шляхтичем Ромуальдом Остоя-Овсяним, про що свідчить напис на самому рельєфі. Саме з цього часу скельна знахідка стає відомою широкому колу науковців. Рельєф зображує людину навколішки перед безлистим деревом, на одній з гілок якого сидить півень. За постаттю людини, на підвищенні, стоїть величний олень. У верхній частині рельєфу, майже посередині, вирізьблено прямокутну рамку з ледь помітними тепер залишками напису в чотири рядки, що, певно, пояснювали сюжет зображення. На протилежній вертикальній поверхні скелі вибита ще у давнину ніша, яка використовувалась, ймовірно, для приношень – туди могли ставити їжу та питво у посуді.

Ця пам’ятка вже майже 200 років є темою дискусій учених. Історію дослідження пам’ятки розпочав в кінці ХІХ століття професор В. Б. Антонович. Про неї йшла мова на VI археологічному з’їзді в Одесі у 1884 році. Було подано відомості про рельєф, його місцезнаходження та висловлено припущення про належність твору до культурної традиції стародавніх слов'ян.

Знайдена в монастирі кераміка 500-900 років засвідчує перший (найдавніший) період використання скельних приміщень. Подальше функціонування скельного комплексу фіксується давньоруською керамікою. Очевидно, у давньоруський час скельний храм був перекритий дерев'яним дахом. З плином часу дерев'яні перекриття руйнувалися й їх доводилося ремонтувати.

У період пізнього середньовіччя (XVI-XVII століття) скельні приміщення були обжиті ченцями-пустельниками. Про це ж свідчать і латинські написи польською мовою поблизу входу і на стіні самої келії. У середині XVII століття приміщення скельного комплексу загинули в полум'ї пожежі під час подій 1654 року. Про це свідчать попелясті прошарки з керамікою XVI-XVII століть, знайдені у приміщеннях монастиря. У верхньому (другому) ярусі над приміщеннями скельного культового комплексу простежено залишки фундаментів каплиці, яка була споруджена у XVI столітті і загинула в середині XVII століття.

Вежа фортеці.

Містобудівним ядром, військово-адміністративним центром Буші та центром значної сільської округи у XVII століття був замок. Він знаходився посередині мису, утвореного ріками Мурафою й Бушанкою та відмежованого з боку поля ровом і валом.

Замок, судячи з руїн, що залишилися, являв собою прямокутну у плані споруду, площа якої досягала 0,5 га. Особливо величним та грізним замок видавався з долини річки Мурафи, піднімаючись наче орлине гніздо над рівнем водної поверхні ріки на висоту 25—30 метрів.

Замок Буші мав шість башт. Бойові лінії кам’яних стін замку посилювали чотирикутні вежі, кожна з яких мала у своєму підземеллі пороховий льох Вказані вежі сполучалися між собою підземними переходами, А по верху стін, які завершувалися зубцями бійниць, з внутрішнього боку замку протягнувся новий хід.

Зі сходу замок захищався земляним валом та ставком, утвореним високою земляною греблею, що перекривала річку Бушанку недалеко від її впадіння у Мурафу. Із південного сходу замок прикривав палісадник, до якого можна було потрапити через хвіртку у південній замковій стіні. За палісадником аж до греблі, обмежуючись валами, розташовувалося передмістя.

Замок мав одні ворота. Вони знаходилися у північній замковій стіні, недалеко від двох спостережних веж, одна з яких збереглася до наших днів. У XIX столітті вона була частково реконструйована і використовувалася як дзвіниця. Збережена вежа квадратна у плані (7х7 м). побудована вона із місцевого каменю-пісковику па вапняному розчині. Під нею зберігся склепінчастий льох (5х4 м), який, очевидно, сполучався з льохами замкових веж та з містом, про що свідчать часті провалля у різних частинах сучасного села.

Територія міста розпочиналася одразу за замком у північно-східному напрямку і займала територію близько 1,0 га, тобто всю площу мису від замку і аж до земляною валу та сухого рову, які захищали місто з напільного боку. Причому, поступове піднесення рельєфу мису біля валу дозволяло включати в поле зору усе місто з його забудовою та укріпленнями, замок, передмістя та міські околиці, що відігравало в цілому надзвичайно позитивну роль під час захисту міста під ворогів.

Напільний вал та рів частково збереглися до наших днів. Висота валу досягає із різних місцях від 3 до 5 метрів. Ширина рову коливається в межах від 10 до 15 метрів. З північної та західної сторін міста, над урвищами, височіли оглядові вежі та приміщення для сторожі. Вважається, що захисні бастіони споруди функціонували і біля греблі, прикриваючи підступи до передмістя з боку річок.

Високий земляний вал із частоколом охороняв також місто у його західній частині і тягнувся уздовж найвищої тераси лівого берега ріки Мурафи від бастіонних передміських укріплень до напільного міського валу. Вірогідно, що у західному міському валу знаходились ворота, які служили безпосереднім в'їздом до міста і перекривали дорогу, що тягнулася сюди від головних Польних воріт.

Другий земляний вал із частоколом знаходився вздовж північно-східного боку міста. Вал розпочинався біля греблі і тягнувся найвищою терасою правого берега Бушанки перед замком майже до скельного храму.

В'їзд до міста здійснювався через одні Польні ворота. Вони знаходилися у напольному валу на вузькій, високій терасі лівого берега р. Мурафи, по якій у місто вела дорога. Вона функціонує і сьогодні, зв'язуючи Бушу з Слободою Бушанською. Польна брама зв’язувалася з околицями за допомогою підйомного мосту. перекинутого через рів. Крім названих воріт до міста можна було потрапити, а також вийти з нього під час облоги через таємні вилазки (потерни), які робилися на палях і йшли через підземелля, про що знали лише жителі Буші. Місцезнаходження цих вилазок-потерн залишається поки-що таємницею.

Після зруйнування військами Стефана Чарнецького у 1654 році, Буша, що носила ім'я "Малого Кам'янця", перетворилася на невелике село. Від фортеці залишилися лише одна вежа та руїни міської ратуші, млина і замкової церкви.

Парк кам’яних скульптур.

Буша – це пам’ятники народного каменярства, що збереглися до нашого часу. Каменярство на Поділлі – мистецтво споконвічне. Здавна у Буші розвивався промисел обробки каменю. З пісковику виготовляли жорна, циліндричні кільця для криниць, прикраси для оформлення входу до садиб, так звані “обереги”, точила, надгробки.

Результат багаторічних зібрань майстрів каменотесної справи в Буші – створення майже 130 робіт із каменю, які тепер утворюють парк історичної скульптури заповідника. Кожен із професійних скульпторів, народних умільців залишив у Буші не лише свій витвір з каменю, але і частинку своєї душі. І той, хто раз побував в цьому казковому краї, той повертається сюди знову і знову.

Музей археології.

Археологічна колекція заповідника складається із випадкових знахідок та матеріалів розкопок різних часів, що походять з території заповідника та найблищих археологічних пам'яток трипільської культури IV-III тисячоліть до н.е., епохи бронзи II тисячоліття до н.е., передскіфського та скіфського часів I тисячоліття. до н.е., черняхівської культури III-IV століть, періоду Русі.

Музей побуту.

Трикамерна хата села Буші – типове житло українців Подністров’я. Хата складається з двох відділень: одне велике житлове приміщення – світлиця. Це чиста кімната призначається виключно для гостей. Друга кімната – житлова, де знаходиться піч. Між кімнатами виділяється задня частина в сінях під комору.

Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають давньоруського періоду, характеризувалося у ХІХ столітті повсюдною типологічною єдністю. Отже, вариста українська піч завжди займала внутрішній кут хати з одного боку від вхідних дверей і була обернена своїм отвором (челюстями) до фасадної стіни (чільної, входової, передньої), в якій були вікна. По діагоналі, від печі влаштовували парадний кут (покуть, червоний кут, святий вугол, божній кут), де розміщували ікони, прикрашені тканими або вишиваними рушниками (божниками), обтикані цілющим зіллям та квітами; перед ними вішали лампадку. 

Під іконами уздовж бічної (причілкової) стіни ставили стіл. Біля столу попід тильною (задньою, запічною, напільною, примісткою) стіною розміщували довгу дерев'яну лаву, а з зовнішнього боку — маленький переносний ослінчик. Збоку від столу знаходилася скриня. Простір між піччю та причілковою стіною заповнювався дерев'яним настилом на стовпчиках, піднятим на рівень лежанки печі (піл, приміст). Удень він використовувався для хатніх робіт, а вночі слугував спальним місцем. Уздовж чільної та причілкової стін наглухо встановлювали лави, які на свята прикрашали саморобними ряднами (веретами, коцами), а в заможних сім'ях — килимами. В кутку, протилежному печі, біля дверей і над ними розміщували дерев'яні полички або невеличку шафу (мисник, мисничок, судень) для посуду, а вздовж чільної стіни над вікнами проти печі — полицю для хатнього начиння та хліба (хлібну полицю).

Широко побутували настінні розписи, які найчастіше несли в собі віддалені мотиви календарних, релігійних та сімейних свят. Умовність форми й колориту цих розписів, далеких від натуральних рослин, свідчить про те, що вони мислились і як сакральний акт. Проте вже на кінець XIX століття декоративні мотиви розпису традиційного житла чимдалі втрачали свій символічний зміст.

Настінні розписи традиційно розміщували переважно трьома горизонтальними смугами: середня визначалася висотою вікон, а дві інші — відстанню від вікон до даху та призьби. Триподільна система — явище не випадкове, адже й житло також ділиться по вертикалі на три частини: призьба, стіни, дах. У житловій кімнаті найчастіше було три вікна, на фасадній стіні — три отвори (двері та два вікна), більшість традиційних хат мала триподільне планування. З появою віконного скла великих розмірів швидко набули широкого побутування вікна на три шибки. Потаємний смисл триподільпої системи ще чекає на своє розшифрування.

Цвинтар.

Хрести із Бушанського цвинтаря дозволяють простежити еволюцію їх форми упродовж століття. Це неважко зробити з тієї причини, що захоронення велося підряд, могила біля могили, тому, вочевидь, відомо, які з них давніші і які пізнішого часу. Крім того, на багатьох із них написи, на яких зазначено дати поховання, імена та прізвища покійників.

Хрести початку ХІХ століття мають ретельно оброблену поверхню і відносно складну, але вишукану форму. На жаль, пам'яток цього періоду збереглося всього лиш кілька одиниць. У кінці першої половини ХІХ століття запанувала велика монументальна форма у вигляді мальтійського хреста, яка комбінується з іншою формою — кола. Одночасно в цей період створено кілька форм простіших, але також комбінованих із колом. Саме ця простіша форма наштовхує на думку про її дуже давнє походження. Адже не секрет, що форма хреста і хрестоподібні елементи нашому етносу були відомі задовго до появи християнства. Найвагомішим аргументом на користь цієї тези є орнаментика, що дуже добре збереглася в своїй первозданній чистоті на подільських вишивках, в килимарстві, в кераміці, на писанках і та ін.

Але дивним і загадковим у даній ситуації є те, що комбінована форма хреста і кола набула поширення в кінці першої половини ХІХ століття. Чому її немає на початку століття? Мабуть відповідь на це запитання дадуть наступні глибокі вивчення і дослідження цієї проблеми.

Тоді ж, тобто в середині ХІХ століття було створено кілька нових і несподіваних форм. У кінці століття форма кола в мальтійського хреста зазнає стилістичних узагальнень і поступово набуває вигляду квадрата із заокругленими кутами або зникає майже зовсім. 

У цей же час з’являється новітня традиція – на могилах починають ставити хрести із скульптурним зображенням розп'яття. Таких хрестів на бушанському цвинтарі збереглося всього кілька. Про стилістичні особливості причини появи таких хрестів можна сказати, що це унікальні пам'ятки автентичної народної скульптури. Це, так би мовити, справжня наївна скульптура, яка стоїть в одному ряду із народним іконописом і має рівноцінну вагу як пласт народного художнього мислення і образотворення.

с. Буша, Ямпільський район, Вінницька область. Координати: 48.331775, 28.120955.

Вінниця, Україна, цікаві місця, пам’ятки, що подивитися, де побувати, що відвідати у Вінницькій області, поїздки, подорожі, тури Україною, самостійні поїздки. Музеї Вінницької області.