Сам собі Мандрівник

Цей монастир – найвеличніша з фундацій князів Острозьких, що дойшли до наших днів, та одна з найбільш визначних пам’яток Рівненської області. Церква монастиря – одна з двох найграндіозніших храмових споруд XV століття в Україні, а фортеця монастиря є першокласною фортецею XVIІ століття. Монастир був православним, потім  католицьким, а потім знов православним. І кожна громада додавала йому індивідуальності. Це справді цікаве місце рівненщини, де варто побувати.

Перша письмова згадка про село Межиріч має місце у грамоті Великого князя Литовського Вітовта, написаній 3 липня 1396 року в Луцьку. У цій грамоті Вітовт підтверджує своє попереднє надання князю Федору Острозькому міста Острога з прилеглими до нього землями, збільшуючи їх кількома маєтками, серед яких був і Межиріч. Князь Федор мав у Межирічі свій обнесений частоколом дерев’яний замок, посеред якого стояла дерев’яна Троїцька церква, котра невдовзі, після того, як князь Федор у 1442 році постригся у монахи Києво-Печерської лаври, стала основою нового монастиря. Після загибелі храму від пожежі в середині XV століття, була побудована кам’яна церква, що збереглася до наших днів.

Свято-Троїцька церква Межиріцького монастиря – одна з найвидатніших пам’яток української архітектури XV-XVI століття. На жаль, немає документів, у яких був би точно вказаний час побудови храму, ім’я архітектора або князя, за чиї кошти він був зведений. Церква будувалась відразу не як парафіальний, а як монастирський храм. З самого початку вона стала центром монастирського комплексу, що мав також і оборонне значення. Це був монастир-фортеця, який захищав Острог з півдня. Інакше не було сенсу будувати таку монументальну церкву в невеликому на той час селі. Князь вибрав зручне для оборони місце серед хвилястих пагорбів, на незначному підвищенні, оточеному річками Вілією та Збитенкою. Широко розливаючись, вони утворювали великий ставок, який ставав природним кордоном, важливим для захисту від ворогів. Архітектор змушений був “вписувати” храм у план вже існуючих споруд городища, оточеного земляними валами з частокольною лінією оборони, і тому він зорієнтував його не точно по осі захід-схід, а “відхилив” на 30 градусів до півночі.

Час побудови церкви можна визначити не лише за документами, але й за її архітектурним стилем. Очевидно те, що Свято-Троїцька церква будувалась на зразок Богоявленського собору, зведеного перед тим в 1453 році в Острозі у візантійсько-руському стилі. Пірамідальна композиція п’яти бань Свято-Троїцької церкви настільки близька до острозького Богоявленського собору, що можна припустити, що обидва храми будував один і той самий архітектор. Проте, порівняно з більш урочистим, величним, витягнутим вгору Богоявленським собором, Троїцька церква є більш масивнішою, приземистою спорудою. План Троїцької церкви також дещо відрізняється від Богоявленської: основний її об’єм – не квадрат, а прямокутник, апсиди (виступи вівтарної частини) сильніше витягнуті на схід, хоча в обох храмах вівтарна частина асиметрична – південна апсида коротша від північної. 

На думку деяких дослідників при побудові Богоявленської в Острозі та Свято-Троїцької в Межирічі церков за взірець було взято не хронологічно ближчі до них храми, що були зведені в ХІІ-ХІІІ столітті, і не сучасні їм монастирські церкви з аскетичними суворими архітектурними формами, а урочистий та пишний багатобанний Спасо-Преображенський собор XI століття князівської резиденції в Чернігові. Напевно саме такий тип храму найбільше відповідав задумам князів Острозьких. Богоявленська та Свято-Троїцька церкви були чи не найбільш величними храмами XV століття в Україні, на той час не було зведено більш грандіозних церков.

Біля Свято-Троїцької церкви були дерев’яні приміщення монастиря. Церква і монастирські споруди були оточені дерев’яно-земляними укріпленнями. До початку XVII століття Свято-Троїцький монастир був православною святинею. Князі Острозькі підтримували його, надаючи йому щедрі пожертви.

Так тривало до тих пір, поки в родині не з’явилося два брати – один православний, інший католик. Стосунки між братами настільки загострились, що майже дійшли до збройної сутички. Отож старий князь Василь-Костянтин Острозький вирішив розділити свої землі між двома синами. У 1603 році Межиріч перейшов до католика Януша згідно з актом розподілу володінь князів Острозьких між ним та його молодшим православним братом Олександром. Важливим пунктом цієї угоди було те, що обидва брати обіцяли дотримуватися толерантних принципів віротерпимості щодо православних та католиків, гарантували, що збережуть привілеї святинь обох віросповідань на своїх землях та будуть опікуватися ними. Але Януш не дотримався цих умов та віддав православну церкву Святої Трійці в Межирічі монахам католицького ордену францисканців. У лютому 1605 року Януш домігся від короля Зигмунта ІІІ надання Межирічу магдебургського права, тобто статусу міста, з правом побудови ратуші та міської бані і проведення двох ярмарків на рік: на свята Петра і Павла та Архангела Михаїла згідно з православним календарем.

У 1606 році в монастирі було розпочато грандіозні будівельні роботи. Князь не шкодував коштів, адже це була його улюблена святиня. Перебудова, що була здійснена одним етапом і завершена приблизно в 1610 році, значно змінила первісний вигляд монастиря і перетворила його на першокласну на той час фортецю – надійний захист під час татарських нападів, міжфеодальних чвар і сутичок з місцевим населенням.

Нові господарі дещо змінили внутрішній і зовнішній вигляд храму. Вівтарна частина була прикрашена ренесансним нервюрним склепінням, у центрі якого розміщена ліпна троянда (розетка). Подібні склепіння є у приміщеннях нижнього поверху північного та південного келійних корпусів, де нині розміщуються Храм Богородиці Виховання, трапезна та майстерня.

З фасадної сторони храму францисканці побудували парапет з бійницями, а на ньому маленьку дзвіничку. На одній вцілілій від неї стінці зараз написана ікона “Покрова Божої Матері”. Якщо до господарювання францисканців в православній церкві кожна нава перекривалась півциркульним склепінням, яке назовні храму виражалось півкруглою закомарою, то тепер закомари, а також частково вісьмигранні барабани під куполами були закриті парапетом і спільним дахом. Це зробило храм більш присадковатим і кремезним. До західної сторони храму добудували притвор, а до північної та південної - однакові симетрично розташовані північний і південний келійні корпуси.

Князь Януш подбав і про зведення надійних фортифікаційних укріплень навколо монастиря, оточивши монастирське подвір’я, площею 1 га, оборонними кам’яними мурами, по кутках яких було споруджено 4 кам’яних шестигранних двоярусних башти, зона обстрілу з яких досягала 250 градусів. Як уже зазначалось, монастир був важливою ланкою в загальній системі оборони князівських володінь. Тут постійно знаходився збройний загін (залога), яким керував гвардіан монастиря. В разі наступу неприятеля він зобов’язаний був давати притулок за стінами обителі всім навколишнім мешканцям. 

У XVI-XVII століттях на території України виникло чимало монастирів, що мали оборонний характер, сформувався особливий тип оборонного монастиря. Особливість Межиріцької обителі полягала в тому, що її оборонні мури були органічно поєднані і вписані в систему земляних укріплень самого села. У той час навколо Межиріча звели земляні вали з шестигранними бастіонами, поставленими по кутках. В Межиріч можна було дістатися лише через дві брами: Ізяславську по дорозі на Ізяслав, що збереглася донині, та Дубенську, яка знаходилась у нинішньому центрі села; згодом вона була перероблена на пивоварню, а потім розвалена.

Оскільки Межиріцький монастир був улюбленою святинею князя, у яку він часто навідувався, за стінами монастиря, біля земляних валів він збудував свій палац, що до нині не зберігся. Залишилася тільки піч, названа в народі «піччю Януша» - чотирикутна споруда з великими арочними проходами, пірамідальним дахом та високим комином, яка напевно призначалась для того, щоб тут грілась варта. А коли в палаці Януша влаштовувались бучні бенкети, піч могли використовувати для того, щоб на вертелах смажити туші тварин. Піч Януша є унікальною пам’яткою архітектури, єдиною будівлею такого типу, що відносно добре збереглась до нашого часу на території України.

Після смерті Януша Межиріч дістався його онуку, сину його дочки Ефросинїї – Домініку Заславському. В 1648-1654 роках село стало одним з центрів активних дій прибічників Богдана Хмельницького, які нещадно розправлялись з місцевою шляхтою, а заодно і з католицькими монахами. На початку серпня 1648 році монастир був захоплений козаками і татарами. Домінік Заславський, намагаючись здобути Острог і Межиріч, надіслав сюди 7 загонів, але вони були розбиті козаками. Під час боїв почались великі пожежі, які понівечили храми Острога і Межиріча. У 1649 році ще один наїзд козаків завдав монастирю великої шкоди. На початку XVIII століття стан монастиря був ще невтішним. Про це свідчить його опис 1708 року, який зафіксував, що будівлі були пошкоджені, почали руйнуватися земляні вали, а від «панської резиденції», тобто палацу Януша Острозького, залишилось лише «два каміни, один кухонний, другий пічний, а третій обвалився…»

З кінця XVIIдо кінця XIХ століття село змінило багато власників, поки не було продане державі. У другій половині XVIII століття церква була прикрашена надзвичайно гарними кіотами, вирізьбленими з липи і позолоченими. Їх було одинадцять, а нині залишилось шість. Ці кіоти були зроблені на замовлення російської імператриці Катерини ІІ, яка в 1795 році подарувала Межиріч своєму фавориту Ферзону. Хоча після переїзду в Росію Катерина прийняла православне хрещення, але до того була католичкою, отже, могла зробити католицькому монастирю такий царський подарунок, що вражає всіх відвідувачів храму й до сьогодні своєю красою.

З опису монастиря 1850 року дізнаємось, що у монастирі проживало 20 ченців. Вони володіли неабияким майном. У храмі, зокрема, було 179 подячних срібних вотив на іконах, а монастирська бібліотека нараховувала 1900 книг і рукописів. 14 листопада 1854 року о 5-й годині вечора в єврейських будинках Межиріча почалася пожежа, в результаті якої в монастирі згоріли покриття куполів, дахи на церкві та корпусах, всі дерев’яні споруди монастиря, полопали вікна. Тоді вогонь дістався до середини храму, пошкодив образи та оздоблення вівтарів, але активні дії рятувальників не дали йому поширитись і опівночі пожежа була згашена.

Повстання поляків проти російського царського уряду служили головним приводом для закриття католицьких монастирів в Західній Україні. Внаслідок придушення польського повстання 1863 - 1864 років царський уряд, звинувачуючи монахів у допомозі повстанцям, ліквідував ряд католицьких монастирів, серед яких був і Межиріцький францисканський монастир. Монастир був закритий, ченці роз’їхались по різних костелах. Важливі документи і речі їм було дозволено взяти із собою. Але багато речей і документів було знищено, що було невиправною втратою для історії краю. Великих втрат зазнали монастирський архів та бібліотека. Частина архіву та портрет Януша Острозького потрапили до музею Київської духовної академії, інша частина - розійшлася серед місцевих любителів старовини. 

Коли францисканці покинули обитель, монастир знову став православним. 13 листопала 1866 року був освячений головний престол церкви на честь Святої Трійці. Повернення церкви православним стало поштовхом до чергових змін в оздобленні її інтер’єру. Більшість зображень католицьких святих і навіть портрети представників роду князів Острозьких були перемальовані на православні ікони, вівтарі частково розібрані, а їхні декоративні елементи використані при побудові іконостасів. Недоторканим залишився лише чудотворний образ Богородиці Одигітрії, який за часів перебування в монастирі францисканців знаходився у великому вівтарі, а після передачі монастиря православним був розміщений у новому іконостасі над царськими воротами.

У зв’язку з поверненням церкви православним, російським департамент Уділів подарував храму великий дзвін, на якому був вигравіруваний такий напис: “1871 р., жовтня 12 дня, в царствування Государя Імператора Олександра ІІ відлитий цей дзвін в дар від департамента Уділів для Межиріцької Троїцької церкви, поверненої в 1866 р. з тимчасового католицького захоплення. Відлитий на заводі А.П.Фінлянської у Москві. Ваги 107 пуд. 5 ф.”.

У 1913 році, відбулась пожежа, що знищила усі господарські будинки, північний кутовий корпус і одну башту монастирського корпусу. У скрутні часи Першої світової війни та революції монастир занепав ще більше, особливо після того, як в 1918 році на його території були розквартировані німецькі війська. Слід додати, що перед революцією були спроби утворити на території монастиря резиденцію вікарного Острозького православного єпископа, проте різні причини, зокрема, сама революція, перешкодили здійсненню цього наміру. 

З 1921 до 1939 рік Межиріч був прикордонним містечком. Недалеко від села, у діброві, розташувалась польська стражниця (застава), а на мосту, біля кладовища, стояв прикордонний пост. В’їзд до Межиріча дозволявся лише за особливою перепусткою польської влади. Тому протягом цих 19 років містечко Межиріч остаточно занепало і перетворилося на село, а монастир без фінансової підтримки заїжджих прочан переживав не найкращі часи. З 1925 році почалось напружене відстоювання монастиря від посягань католиків, котрі подали позов до суду. Завдяки беззаперечним доказам про православне походження храму судова справа була вирішена на користь православних, хоча розгляд затягнувся з 1929 до 1934 року.

На початку 1944 року, після сутички куріню УПА з частинами регулярної Радянської армії, радянські солдати, вважаючи, що повстанці засіли за мурами монастиря, відкрили по монастирю артилерійський вогонь. Про це нагадує вибита цегла над вівтарем, на місці якої утворилось заглиблення, добре видне і сьогодні. Тільки делегація парафіян з білим прапором врятувала святиню від артобстрілу.

Монастир залишався діючим і при радянській владі. У цей складний час монахи  та прочани старанно запобігали неодноразовим спробам радянської влади закрити храм. У 1967-1971 роках, працівниками Львівської філії міжобласного науково-дослідного реставраційного центру на території монастирського комплексу було проведено грунтовні реставраційні роботи: потиньковані мури монастиря, відновлено на них гребні у вигляді ластівчиного хвоста, відреставровано піч Януша та Заславську браму, виконано реставраційні роботи в храмі. Все це мало велике значення для збереження унікального монастирського комплексу.

У 1991 році згідно рішення Рівненської обласної державної адміністрації на прохання Архієпископа Рівненського і Острозького Іринея (Середнього) на місті діючого сільського приходу було відкрито Межиріцький Свято-Троїцький чоловічий монастир. В теперишній час у монастирі порживає 22 насельника.

Загальна довжина мурів монастиря становить 410 метрів, товщина – 1,3 – 1,5 метри, висота від 5 до 6,5 метрів. Основним матеріалом для будівництва мурів послужив камінь-пісковик, а верхня частина стін була викладена з жолобчастої цегли. Біля північно-західної башти в західному мурі влаштовано ворота, які вели на подвір’я монастиря, а в північному мурі – невелику хвіртку. За східним оборонним муром проходить рів, а на відстані 7-8 метрів - оборонний земляний вал, що захищав не тільки монастир, а й весь Межиріч. У мурі влаштовані бійниці для фронтального обстрілу валу та рову. Таким чином укріплення монастиря було поєднано з укріпленням Межиріча.

Монастирські мури завершуються фігурними оригінальними зубцями типу “хвіст ластівки”, які чергувалися з зубцями овальної форми. У середньовічних західноєвропейських замках зубці – мерлони виконували оборонну функцію, прикриваючи захисників замків, але зубці на стінах Межиріцького монастиря служили скоріше як прикраси. На це вказують їх невеликі розміри: висота – 90 сантиметрів, ширина – 45 сантиметрів, і те, що за зубцями немає бойового проходу зі сторони двору, по якому могли ходити захисники монастиря. 

По кутах оборонних мурів монастиря поставлено 4 оборонних башти. План кожної з них має форму правильного шестикутника, що відповідає призначенню башт – забезпечити ефективний фланговий обстріл уздовж оборонних мурів та ліквідувати “мертвий простір” біля їх підніжжя. Зона обстрілу з наріжних башт Свято-Троїцького монастиря була дуже велика. Вона досягала 250 градусів. Усі башти мають по два яруси бійниць, розміщених по центру кожної з п’яти граней, крім грані, зверненої в бік монастирського подвір’я. Розміри башт порівняно невеликі: зовнішня їх ширина 7-8 метрів, а висота змінюється залежно від перепадів рельєфу грунту. Перший ярус башт з стрільницями не має ніяких прикрас. Другий ярус оздоблений рустуванням граней шестикутника та оригінальним плетінчастим орнаментом. Третій ярус має вигляд ажурної корони. На відміну від нижніх ярусів, зведених з каменю-пісковику, цей ярус зведений з цегли. У ньому зроблені круглі отвори для освітлення горища, тому мурувати верх з кам’яних блоків тут було неможливо, - значно простіше і зручніше було зробити це з цегли.

Північно-східна башта, найближча до господарчого двору, відрізняється від інших башт тим, що увесь її об’єм по висоті пронизує величезний димар, викладений з цегли. Про первісне використання башти з димарем відомо небагато, в описі монастиря 1866 року сказано що в цій башті була монастирська кухня.

На оборонних баштах та стінах, які оточують монастир розміщений фриз, виконаний у техніці сграфітто. Головний мотив його орнаменту – нескінченне кільцеве плетіння (символ вічності) – був, очевидно, запозичений з трактату відомого італійського художника та теоретика мистецтва - Себастіано Серліо.

На східному і північному мурах збереглися цікаві деталі – фрагменти кам’яних жолобів, по яких відводились опади з монастирського подвір’я в оборонний рів, виритий уздовж муру. Кожний жолоб являв собою напівциліндр, вирубаний у кам’яних блоках, з’єднаних з допомогою пазів. Перекривався жолоб кам’яною плиткою. Вода з монастирського подвір’я відводилась з допомогою водозбірного отвору жолоба, покладеного на одному рівні з плитами кам’яної вимостки подвір’я. У Межиріцькому монастирі була продумана не тільки система відводу води, а й система каналізації. Від другого житлового поверху кожного келійного корпусу до туалетів, влаштованих біля східного оборонного муру вели криті переходи. Нечистоти відводились з допомогою системи каналізації, що являла собою напівциліндричні лотки, вирубані в кам’яних блоках, які наскрізь пронизували східний мур і виходили у рів. Упорядкування монастирського подвір’я, влаштування систем водовідливу та каналізації в Межиріцькому монастирі вже на початку XVII ст. - явище унікальне, яке не зустрічається більше в жодному монастирі України. Будівничі межирицького Свято-Троїцького монастиря належали до різних часів, використовували різний арсенал архітектурних форм різних стилів, але керувалися одними й тими самими принципами упорядкованості, гармонії і краси.

село Межиріч, Острозький район, Рівненська область. Координати: 50.306921, 26.489262.