Сам собі Мандрівник

Будівництво цього храму завершило кількастолітній процес створення чергової суспільно-політичної формації України та ознаменувало ствердження київської Руської Імперії та статусу її Великих Князів серед середньовічних монархів. Держава отримала новий інструмент громадянського об’єднання народів та центральне сакральне місце, де формувалася та впроваджувалася релігійна політика, що поширювалася на усі верстви населення Русі.

 Храм присвячено Софії — Премудрості Божій — одній з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, яка поєднує сакральне з естетичним, розумне з моральним, а також пов’язує місцеві автохтонні традиції зі світовою культурою та усім християнством.

Художній образ Софійського собору втілював багатогранний зміст, вкладений у цей символ, через грандіозні розміри та надзвичайно ускладнену структуру. Увінчаний 13 верхами з банями, що утворюють ступінчастий пірамідальний силует, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, довжиною майже 42, шириною майже 55 та висотою 29 метрів, київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Бані, як символи неба, мали сферичну форму і були покриті сріблястими свинцевими листами. До барабану центральної бані примикають хрестоподібно розміщені циліндричні склепіння – рамена просторового хреста, що осіняє простір храму. Між раменами хреста розміщені дванадцять бань, а уся композиція несе у собі символіку Хреста і дванадцятьох апостолів. Храм мав 5 нав, кожна з яких у східній частині завершувалася вівтарною апсидою. З півночі, заходу і півдня собор був оточений двома рядами відкритих галерей: внутрішньою двоярусною і зовнішньою одноярусною. По кутах у західній частині височіли дві сходові вежі, що вели на хори — «полаті».

Як головний храм держави, він відігравав роль її духовного, політичного та культурного центру. Під склепіннями Святої Софії відбувалися урочисті коронації або «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, посвячення у митрополити, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі була створена перша відома в Русі бібліотека, тут велося літописання і перекладалися книжки.

Довгий час історики не могли дійти згоди щодо часу заснування собору. Офіційним вважався 1037 рік, який дуже влаштовував петербурзьких імператорів-самодержців, адже у відповідності до видуманої в кінці XVIII століття «комісією з написання історії, переважно Росії» під особистим керівництвом Катерини ІІ історії, пов’язувався зі встановленням князем Ярославом самодержавства. Для цього «комісія» внела відповідні правки у літописи. 1037 рік також добре підходив ідеології Совіцького союзу з її постулатом «Київська Русь – колиска трьох братніх народів». Адже саме цей рік визнавався кульмінаційним у формуванні імперії Рюриковичів з майже одночасною появою в середині ХІ століття у її головних центрах – Києві, Новгороді і Полоцьку – трьох Софійських соборів.

Проте це була брехня. Весь живопис собору, його сюжети прославляють не Ярослава Мудрого, а його батька Володимира Святославича та його дружину, візантійську царівну Анну. В ті часи твори мистецтва, в тому числі храмові розписи прославляли своїх замовників, нинішньою мовою - інвесторів. Після проведення колосальної дослідницької роботи, вчені встановили, що закладення Софії Київської було здійснено Великим Князем Київським Володимиром у 1011 році. Будівництво тривало сім років. Це число у християнстві є сакральним. Майже таку саму Десятинну церкву також будували сім років. У 2011 році за рішенням ЮНЕСКО і Указом Президента України на міжнародному і державному рівнях урочисто відзначено 1000-річчя заснування Софії Київської.

Стіни собору викладені з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, ряди яких розділені рядами пласкої цегли — плінфи. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

Після перенесення у ХІІІ столітті політичного життя Русі з Києва до Галичини, собор почав втрачати своє значення. До кінця XVII століття стан Софії, за володіння якою точилася гостра боротьба, залишався вельми невтішним. Було розграбовано ризницю собору, зідрано і розкрадено покрівлю. У першій чверті XVII століття впала західна стіна Софії з центральним входом.

Нове відродження собору почалося у середині XVII століття та завдячує митрополиту Петру Могилі та гетьману Богдану Хмельницькому. В цей час були здійснені великі ремонтні та оздоблювальні роботи в самому соборі, а також засновано монастир. Уся територія обнесена огорожею. Але найбільшої перебудови собор зазнав за часів гетьмана Івана Мазепи. На зламі XVII–XVIII століть Софія була повністю відновлена і капітально перебудована. Над давніми одноярусними галереями були надбудовані другі поверхи, а самі галереї перетворили на закриті приміщення, у яких влаштували нові вівтарі. Над собором звели шість додаткових бань і їх стало дев’ятнадцять. Баням надали грушоподібної гранчастої форми, центральну з яких і маківки бічних позолотили. Фасади потинькували і побілили, стіни по периметру укріпили потужними стовпами-контрфорсами. Вигляд Софії набрав виразних рис українського бароко, який в основному зберігся донині.

Давні фрески були затиньковані і забілені, а поверх них з’являються нові картини олійною фарбою. Протягом 1699 – 1767 років навколо собору відбулося спорудження в бароковому стилі нових монастирських кам'яних будівель – дзвіниці, трапезної, хлібної пекарні, палати митрополита, західних воріт, монастирського муру, південної в'їзної вежі, Братського корпусу та бурси.

Реставрація ХІХ століття відома тим, що фрески ХІ століття були зверху продубльовані олійними фарбами. У ХХ столітті завдяки Всеукраїнській академії наук Софія Київська була врятована від знищення більшовиками. До 1934 року це був діючий храм. У 1934 році територію Софійського монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником. Перед цим, у 20-х роках собор добряче пограбували задля різних «благих намірів» - від допомоги голодуючим у Поволжі до індустріалізації.

У другій половині ХХ століття була здійснена грандіозна реставрація інтер’єрів собору, в результаті якої стародавні фрески в усіх частинах Софії були звільнені від олійних нашарувань, а там, де фрески та мозаїки ХІ століття не збереглися, залишили олійні поновлення ХІХ століття. Були збережені і законсервовані всі залишки розписів ХVІІІ століття, які вціліли після реставрації ХІХ століття.

У 1990 році ансамбль Софійського монастиря у Києві занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Стінопис собору перебуває в органічній єдності з його архітектурою. Купол розглядався як небо, де перебуває Бог, тому у найвищій точці храму – зеніті центрального купола, в медальйоні з 9-ма різнобарвними колами знаходиться монументальний образ Хреста Вседержителя. Він царює над усім простором. Нижче, у простінках світлового барабана, зображено 12 апостолів. У мозаїці збереглася верхня частина постаті апостола Павла. Під куполом, на сферичних трикутниках (парусах) фігурують чотири євангелісти – Іоанн, Матвій, Марко і Лука, зображені за написанням Євангелій. З них повністю у мозаїці збереглося зображення Марка на південно-західному парусі. На північній і південній підпружних арках розташовано п'ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображенням мучеників. На стовпах передвівтарної арки — мозаїчна сцена «Благовіщення»

У склепінні головного вівтаря – 6-метровий образ Богоматері Оранти – покровительки Руси-України. Унікальність цієї мозаїки в тому, що виконана на внутрішній поверхні куполу Собору, з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи або схилившись у молитві.

Усі мозаїки собору виконані на сяйному золотому фоні, їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим. Кожний колір мозаїки має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий рівень розвитку у стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. 

Усі інші приміщення собору декоровані фресками – вишуканим за рисунком і колоритом стінописом, який виконано по вогкому тиньку розведеними на воді мінеральними фарбами. Фрески, що збереглися в Софійському соборі, датуються ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, фрески були поновлені олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень. У сходових вежах, що ведуть на княжі хори, зберігся унікальний палацовий цикл світських фресок. Відповідно до церемоніалу, чоловіки піднімались крученими сходами південної вежі на чоловічу, південну половину хорів; жінки – по північній вежі – на жіночі, північні хори. Згідно з цим, центральні сюжети чітко розподілені за тематикою: у південній вежі розміщено велику композицію «Іподром», у північній – «Вихід цариці».

За гетьманування Івана Мазепи на місці зруйнованої західної зовнішньої відкритої галереї створено розкішно оформлений головний вхід. Від нього збереглися мідні позолочені рельєфні двері, прикрашені іконами в овальних медальйонах із зображеннями архангелів. У західній частині південної галереї створено ошатну капелу палацового типу, присвячену Дванадцятьом апостолам. Вона орієнтована на спеціально влаштований тоді ж у східній стіні південної вежі внутрішній парадний вхід, що веде на княжі хори. Там під час відправ перебувала козацька еліта на чолі з гетьманом, якого сучасники порівнювали з Володимиром Великим. Виводячи свій рід з Рюриковичів, Мазепа прагнув у всьому їх наслідувати.

Під час перебудови XVIII століття у соборі з’явився чудовий різьблений позолочений іконостас, первісно прикрашений скульптурою й поліхромним розфарбуванням. Під час реставрації ХІХ століття два його верхні яруси були зняті, аби відкрити для огляду мозаїки вівтаря. До наших часів дійшов лише нижній ярус іконостаса. Цікава доля срібних з позолотою Царських воріт іконостасу. У 1934 році вони були зняті та розрізані на шматки для переплавлення. Проте чомусь переплавили лише половину, близько 50-60% збереглося. Це дозволило відновити їх на початку ХХІ століття та освятити 25 липня 2008 року Вселенським Патріархом Варфоломієм І. 

Проте найінформативнішими декораціями на стінах Софійського собору є написи та малюнки, залишені священиками та його відвідувачами, так звані графіті. На сьогодні виявлено понад 7000 графіті ХІ — початку XVIII століть. Така кількість графіті свідчить про високий рівень писемності в Русі-Україні. Оскільки більшість графіті писали прості, хоч і письменні, жителі давнього Києва, то нині вони є одним з найвірогідніших джерел про давньоруську мову, тобто мову, якою розмовляли мешканці давньої Русі, на відміну від принесеної книжної церковнослов'янської мови. Написи тисячолітньої давнини на стінах Софії Київської мають майже всі риси сучасної української мови. Живу мову київських графіті цілком доречно називати українською мовою зразка раннього середньовіччя.

Упродовж сторіч Софія Київська була місцем поховання вищого духовенства і князів, першим з яких став Ярослав Мудрий, похований у 1054 р. Його мармуровий саркофаг здавна стоїть у східному торці північної внутрішньої галереї (нині – Володимирський вівтар). Саркофаг виготовлений з білого проконеського мармуру і привезений, імовірно, з Візантії. Саркофаг пишно декорований різьбленням, виконаним першокласним майстром. Дослідження останків дозволило створити реконструкцію вигляду князя Ярослава Володимировича, що нині демонструється у соборі. На жаль, в 1943 р. останки Ярослава емігранти вивезли до Польщі, а згодом у США. Їхнє сучасне місцезнаходження невідоме. У саркофазі знаходяться лише жіночі останки, датування і приналежність яких пояснюють по-різному. 

 Дзвіниця собору вбудована у монастирський мур з південно-східного боку подвір’я. Спочатку дзвіниця була триярусною, увінчаною невеликою банею з високим шпилем. Оскільки її було зведено на місці давнього яру, невдовзі після спорудження верхні яруси почали руйнуватися. Вони дали значні тріщини, що загрожувало обвалом, тому в 1744–1748 роках були розібрані й перебудовані.

Відбудована дзвіниця також була триярусною, увінчаною ошатною барочною банею з позолоченими шпилем і зірочками на блакитному тлі. В 1851–1852 роках дзвіницю було підвищено ще на один ярус, її увінчали дерев’яною грушовидною банею, вкритою мідними позолоченими листами. Дзвіниця, висота якої досягла 76 м, стала домінувати не лише над колишньою Хрещатою долиною, а й над забудовою Верхнього Києва. Східний фасад звернений до Софійської площі. Він прикрашений у третьому ярусі постатями апостола Андрія і князя Володимира — основоположників християнства на Русі-Україні. Західний фасад Дзвіниці, з боку подвір’я, декорований постатями архангела Рафаїла й апостола Тимофія — небесних патронів митрополитів Рафаїла (Заборовського) і Тимофія (Щербацького), за яких у ХVІІІ столітті вона перебудовувалась. У другому ярусі Дзвіниці зберігся дзвін 1705 року, відомий під назвою «Мазепа». Це один з двадцяти дзвонів, розміщених колись у Дзвіниці. Серед старих бронзових дзвонів, що збереглися в Україні, «Мазепа» є найбільшим за розмірами та найбагатшим за орнаментикою. На початку ХХІ століття здійснені значні за обсягом ремонтно-реставраційні роботи: зміцнені конструкції, відреставровані фасади та інтер’єр, оновлена позолота бані. Вперше за багато років пам’ятку відкрито для відвідування. Влітку 2008 року, під час святкування 1020-річчя хрещення Русі на дзвіниці встановлено 20 нових дзвонів загальною вагою 835 кг. 25 липня 2008 року ці дзвони освятив Вселенський патріарх Варфоломій І. Відтоді їхня гра супроводжує всенародні урочистості на Софійській площі.

З південного боку собору розташована Трапезна (Тепла, або Мала Софія), побудована в 1722-1730 роках. Вона об’єднувала церкву Воскресіння Лазаря, обідній зал і кухню. На другому поверсі містилися комори для продуктів і монастирського начиння. У 1822 році Трапезну перебудовано на зимову церкву Різдва Хрестового. Відтоді вона має назву Теплої, або Малої Софії. У 1872 році Теплу церкву значно розбудовано і надано їй вигляду тринавної базиліки з високою центральною навою, яка завершується на сході великим вівтарем, увінчаним грушовидною банею. Під час реставрації 1970-х років Трапезній частково повернули первісні архітектурні форми. У Трапезній експонується виставка «Перші Храми Києва». На ній можна ознайомитись з фрагментами мозаїчної підлоги з Десятинної церкви, гробницею прикрашеною різьбленням ХІ – ХІІ століть, історією дослідження архітектурних пам’яток давнього Києва тощо.

У 1722–1730 роках неподалік від Трапезної побудували Хлібню (пекарню), переобладнану після закриття монастиря під приміщення духовної Консисторії — органу єпархіального управління і суду. Спочатку будинок Хлібні був одноповерховим, а в 1770–1783 роках був надбудований другий поверх. Наразі у приміщеннях Хлібні відкрито просторі виставкові зали.

До південного крила Консисторії примикає кам’яна Південна вежа — ще один в’їзд на монастирське подвір’я, влаштований за часів гетьмана Івана Мазепи. Це двоповерхова споруда, яку увінчує масивна напівсферична баня з конусоподібним шпилем. На шпилі, як і колись, в жовтні 2010 року було встановлено металевий флюгер у вигляді позолоченої постаті архангела Михаїла. Перший поверх споруди має склепінчастий проїзд. Над ним розташоване просторе приміщення. Нині тут — одне з фондосховищ заповідника. Зі сходу до вежі примикає зведений одночасно з нею найдавніший відрізок потужного цегляного муру, що поєднує її з Дзвіницею.

Будинок митрополита, споруджений у 1722–1767 роках. У подальшому Будинок неодноразово перебудовувався, добудовувався і ремонтувався. Після жовтневого перевороту Будинок митрополита було націоналізовано, і тут розташовувалися різні організації. Масштабні ремонтно-реставраційні роботи у Будинку митрополита здійснено протягом 2005−2008 років, в процесі яких було відкрито та реставровано автентичний живопис XVIII століття, що зберігся в інтер’єрі пам’ятки. На першому поверсі Будинку сформовано музейну експозицію, яка відтворює інтер’єр та начиння митрополичих покоїв XVIII – XIX століть. На другому поверсі знаходяться виставкові зали та велика, обладнана сучасними технічними засобами, конференц-зала, де проходять конференції, семінари та інші заходи культурно-масового характеру. З північного боку будинку митрополита знаходиться Братський корпус, зведений у середині ХVІІІ століття як чернечі келії. Нині тут міститься Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

Київ, вул. Володимирська, 24. Координати: 50.453124, 30.516346. Найближчі станції метро – Золоті Ворота, Хрещатик, Майдан Незалежності.

Розклад роботи:

щодня з 10.00 до 18.00.